Огляд на "Пес і я: Таємна служба"

Передмова: даний огляд буде і на аніме, і на манґу (адже аніме розкриває лише 10 розділів манґи), а також буде побудовий на моїй об'єктивній думці. Фанатам музики рекомендую читати під Flower Day.

Я довго думала, яким словом можна описати цю манґу. Перебирала в голові десятки варіантів: надія, вірність, любов, біль, прийняття… але жодне з них не відчувалося відповідним. Та все правильно, бо слово яке описує цю манґу і його персонажів —

Самотність.

Глибока, всепоглинаюча, така, що повільно осідає всередині, день за днем стає важчою, густішою, майже відчутною фізично. Самотність, яка не дає вільно дихати, яка стискає груди й змушує мовчати, навіть коли хочеться кричати. Ця самотність стає частиною тебе. Саме так я можу описати цю історію. І мабуть, найбільш болісне в цьому те, що ця самотність не виникає з нічого. Вона народжується серед людей, серед сім’ї, серед тих, хто мав би бути найближчим. Як казав Жан-Поль Сартр:

Пекло — це інші люди.

Щодо сюжету і персонажів: Головна героїня, Шіракіїн Рірічійо — замкнута та різка дівчина з багатої сім’ї, яка здавалося б, повинна мати все. Але за її словами, за її поведінкою ховається інше — невміння говорити про свої почуття, страх бути слабкою. Вона приїжджає до маєтку «Аякаші-кан» — місця, де мешкають люди з демонічною кров’ю, у надії змінитися, навчитися жити самостійно, втекти від своєї сім’ї, яка ніколи не була для неї справжнім домом. Але замість спокою вона знаходить, м'яко кажучи, хаос. Особняк наповнений дивними, ексцентричними, іноді відверто абсурдними людьми, кожен з яких несе в собі власні травми, власну самотність. І серед них — Соші Мікецукамі, її «секретний сервіс», охоронець, який здається занадто відданим, занадто нав’язливим, занадто… всім. Він не залишає її ні на секунду, завжди поруч, завжди готовий служити, захищати, підтримувати. Спочатку це дратує. Це викликає відторгнення. Це здається неприродним. Але поступово, крок за кроком, Рірічійо починає бачити більше, вона починає розуміти, що за цією відданістю ховається щось значно глибше. І водночас — вона починає змінюватися сама. Вона вчиться говорити, навіть якщо це боляче. Вона вчиться довіряти, навіть якщо це страшно. Вона вчиться бути поряд з іншими людьми, навіть якщо це означає ризик.

Бо правда в тому, що будь-які стосунки — це біль. Ти раниш, тебе ранять, ви не розумієте одне одного, помиляєтеся, відштовхуєте… але якщо ви продовжуєте йти далі — між вами народжується щось справжнє. І саме це показано тут настільки щиро, що неможливо залишитися байдужим.

І окремо хочеться розповісти про опенінґ, бо у ньому є купу прихованих символізмів:

Але якщо спочатку ця історія здається легкою, навіть трохи комедійною, то дочитавши трішки менше, ніж до середини історії, стається кульмінаційна подія:

Щодо мальовки, то вона дуже гарна, вона — емоційна. Контрасти світла і тіні підсилюють драму. Ніжні сцени виглядають ще ніжнішими, а болісні — ще більш нестерпними. Це той випадок, коли візуал не просто доповнює історію — він її підсилює.

У підсумку, це історія не просто про кохання, і не просто про демонів. Це історія про людей, які вчаться жити. Які вчаться відчувати. Які вчаться бути поруч, навіть якщо це страшно. Про те, що самотність не зникає миттєво, вона не лікується одним словом чи однією людиною. Але вона може стати легшою, якщо поруч є хтось, хто розуміє. Як писав Альбер Камю:

Посеред зими я нарешті зрозумів, що в мені є непереможне літо.

І мабуть, саме про це ця історія. Про те, що навіть у найтемнішій самотності може з’явитися світло. І іноді цього достатньо, щоб продовжити жити.

Я вважаю, що ця історія беззаперечно заслуговує на всі 10/10 і щиро рекомендую її всім поціновувачам романтики, яким хочеться чогось справді незвичного. Втім, варто зазначити, що один аспект може здатися комусь суперечливим — це різниця у віці між головними героями.